Вірші Миколи Сівоздрава
Густеют краски над землёю,
И грусть моя, опять со мною, Чарует взор угасший день, Тоскою сердце наполняя, |
|
| Детальніше... |
Все зв’язано у світі, все практично,
Весна і осінь, літо і зима, Молекули, що б’ються хаотично, Як іноді здається і серця. |
|
| Детальніше... |
| ПІСНЯ СЕРЦЯ |
| 11.08.2009 | |
|
Все зв’язано у світі, все практично,
Весна і осінь, літо і зима, Молекули, що б’ються хаотично, Як іноді здається і серця.
Весна – початок цвіту і буяння,
Птахи летять до рідної землі, Весною все охоплює кохання, І пару всі підшукують собі. До пари прагнуть навіть звірі й птахи, Щоб дарувати ніжність до зорі, Щоб лиш єдиній в світі розказати Як любо дихається лиш на самоті. В самотності потрібно бути разом, Дві половинки – то єдине ціле, Божественним так створено указом, – Єдина плоть, хоч нібито два тіла. Ой, літо-літечко, як швидко ти минаєш, Не вічна в лузі пісня солов’я, Куди маленька пташко відлітаєш, Ще пісню серця не закінчив я. О, ніжна і маленька сіромашко, Віч-на-віч я хотів тобі відкрить, Без тебе в мене осінь – серцю важко, Ще важче буде зиму пережить. Душа надіється, хоча і важко хвора, – Весна ще прийде у наш дім: - З тобою, – скажеш, – я на все готова, - І я тебе кохаю, – відповім.
2000 рік
***
В природі усе прекрасно,
Всесильна і мудра вона, Я дякую їй дуже красно, За все, що навкруг бачу я. Вона ж бо усе створила, Шліфуючи многі літа, Людину на двоє розбила, Й дала їй людські почуття. Одне серед них найкраще, Що гріє душі й серця, Одним з ним живеться важче, Щастю інших немає кінця. Якщо почуття безнадійні, Й взаємності в них нема, Думки стають вже невільні, І сила їх руйнівна. Руйнують характери й долі, Й нерідко нема вороття, Бо людям бракує волі, Для пошуку сенсу життя. Кохання ж взаємне і чисте, Творить з людьми чудеса, Життя стає немов пісня, Якій не байдужа краса. Й просте кохання буває, Та сила його мала, Не завжди воно виживає, В сімейних умовах життя. Тому й боюсь помилитись, І край покласти шуканням, Із іншою одружитись, – Вдовольнившись скромним коханням. Чому природа забула, Хоч слово мені сказати? Яка вона моя мила? Де в світі її шукати? Де віднайти ту єдину, Створену з мого ребра, Ніжну мою половину, Краще якої нема? Кружляють напомацки люди, Спікаючись у пітьмі, Кожен щастя шукає всюди, Воно потрібно й мені. Тернисту й важку дорогу, Потрібно усім пройти, «Чуття візьміть у дорогу І пам’ятайте завжди: Не варто у відчай впадати, Для того серця маєм ми, Якщо разом будем шукати, – Одне одного мусим знайти!»
1996 рік.
|
| < Попередня | Наступна > |
|---|
